Главная Звук Музыка гетто Классика Критика Ответы Текст Проза Стих Классика Критика Эссе Арт Мураль Стиль Отражение Кино Грани	Пісні карпатської герільї Бойовий фольклор опришків Навесні 1503-го року обоз жонду на чолі з панами роду Замойських повільно їхав східними схилами Карпат. На вузькій гірській дорозі шлях перетнула підрублена смерека, з гори полетіло каміння. За ним на гусарів та шляхту рушили озброєні сокирами й пиками "чорного виду людо". Після запеклого бою рештки панського загону чимдуж втікали до Станіславу, а багатий обоз з казною трансільванского господаря дістався переможцям - гірським селянам, що із саморобною зброєю у руках. Захоплені ними кошти були розподілені серед мешканців гірських сіл - ця новина йшла теренами Бескидів, провокуючи нові збройні виступи. Того року хроніст у Кракові вперше згадує "опришків"* - нову, дивну породу "розбійників", а на полонинах народжується одна з перших коломийок так званого "опришківського циклу", що загалом сягає якнайменше трьох тисяч пісенних пам`яток у віршах та прозі. Ой на горах на Бескидах буки зеленіють, Чи знаєте, люди добрі, що легіні діють. Та не тоті легіники, що орють у полі, А лише ті легіники, що в лісі, на волі. Ото тії легіники шляхами гуляють, Ходять собі по маюрнях, панів розбивають. Ото лісні легіники мають добру силу, Сто пахолків ходять вкупі, а другі - по селах. Лише ті, що ходять вкупі, опришками звуться, Що сто літ по тій війні панам не здаються. Не здаються, не каються, по горах гасають, Та на панів, на гайдуків страху наганяють. Тож і слава тих опришків по горах лунає, Кожний гуцул з Верховини про них добре знає Чотириста років потому, восени 1921-го, чехословацька жандармерія вбила славетного Миколу Шугая - "онука Довбуша", "останнього опришка Карпат". Празькі та варшавські газети вимагали, щоб прихована від народу могила повстанського ватажка стала могилою всього "стародавнього" опришківського руху. Вони ж із подивом писали про жалобу за "криміналом" Шугаєм, що охопила гірські карпатські села. Одна з останніх опришківських коломийок співала: Ой Шугая молодого пани ся бояли, За голову Миколову гроші обіцяли... Ой убили Шугаїка, вби гроші дістати Та хто буде удовицям тепер помагати? Коли везли долі селом Шугайове тіло, То в кожного чоловіка серце заболіло. Та бодай тих головників бог навіки побив, Вони вбили Шугаїка, що нам добро робив Між цими історичними датами - сотні років збройної боротьби гірського селянства, яка, втім, перетинає офіційні хронологічні межі. Антифеодальна боротьба на Прикарпатті розпочалася ще за часів Галицько-Волинського князівства, а у ХХ сторіччі збройні селянські виступи проти панської влади мали місце й після загибелі Шугая, аж по кінець 30-х років. Це - правдива класова історія, що її прагне приховати від нас новітнє українське панство. Це - історична пам`ять соціальної боротьби, збережена у піснях та усних переказах пригнобленого неписьменного народу. Пам`ять п`ятсорічної народної герільї в Українських Карпатах. * * * Термін "Карпатська Січ" насправді не є вигадкою націоналістичних політиканів початку ХХ сторіччя. Ще за часів Хмельниччини так називали низку гірських селищ на східних теренах Карпат, що були засновані прийдешніми втікачами від панського свавілля. Гуцульські Бескиди стали укриттям для мешканців Галичини, Буковини, Поділля, Покуття, Молдови та ще більш віддалених країв. Вони втікали від наступаючого закріпачення селянства, засновували свої "безпанщицькі" поселення, сіяли бунтівні традиції, до яких швидко залучалось місцеве населення. "Повна", п`ятиденна панщина (208 днів, до 55% робочого часу щорічно) та примусова рекрутчина не випадково прийшли у гори на сто років пізніше, ніж у рівнинні галицькі села: пани-землевласники довгий час не наважувалися зачіпати войовниче прикарпатське селянство. А згодом, коли Бескиди перестали бути "вільним острівом осеред підпанських земель" (Гнат Хоткевич), сіломиць закріпачені селяни удалися до помсти своїм ворогам-поневолювачам. Вони кидали рідні домівки та підіймалися у гірський ліс. Вони ставали повстанцями-опришками. Ой не можу панську муку терпіти ні трішки, Візьму бартку, ще й пістоля, та гайда в опришки. Ой не можу вже терпіти, не можу чекати, Не дам більше себе кривдить, люде катувати "Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, - писав Франко, - тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". Збираючись у невеликі загони, опришкі нападали на панські маєтки, робили засідки на гірських дорогах, спускалися в села, де вбивали панських посіпак, глитаїв-багатіїв. Згодом набула розповсюдження практика довгих рейдів, що закінчувалися раптовими нападами на невеликі містечка: Косів, Стрий, Коломию. Ой низенько сонце сходить, ще нижче лягає. Сидить Довбуш під смереков та й думку гадає. "Ой Довбуше молоденький, яка в тебе гадка?" - "Що не пила давно крові опришківська бартка. Чи знаєте, легіники, що в Косові-місті Вже ночують над Рибницев польські резервісти? В Соколівках пушкарики сім хат запалили, В Яворові під скелями трьох легінів вбили. Насунули пани-ляшки на високі гори, Розбивають з пушкарями газдівські комори". Ой летіла зозулиця, сіла на ворину, Покотили ся опришки з гори на долину. Місто Косів запалало, Кути ся дивили. Утікали резервісти, зброю погубили. Ой на горі дві смереки, на Рибниці кладка, Скупалася в панській крові опришківська бартка. Захоплене майно розподілялось серед селян за кількістю їх родин, а ліпша його частина надходила біднякам, сиротам, та старим самітнім людям. Справедливість розподілу військової здобичі була не традицією, але чільним обов`язком учасника опришківського руху - вступаючи до опришків, він клявся суворо дотримуватись його під загрозою кари з боку товаришів. Як уночі опівночі дуже пси брехали То опришки пана графа нагло розбивали. Гроші в пана відібрали та бідним роздали Про Довбуша заспівали та помандрували. Йдуть легіники завзяті лісами, горами, Не сховають панів-дуків кованії брами За кілька століть до опришківського руху були залучені дясятки тисяч карпатських селян. Окрім легендарного Олекси Довбуша, відомі імена майже двохсот повстанських ватажків, а у чотиритомній "Радянській енциклопедії історії України" містяться статті про шістнадцять опришків-командирів: Баюрака, Бойчука, Бойчука-Кляма, Бордюка, Волощука, Вередюка, Довбуша, Кокоша, Марусяка, Орфенюка, Пинтю, Пискливого, Ревізорчука, Штолюка, Андрійчишина, Чепця. Опришківські ватажки зазвичай мали недовге життя. Феодально-державна машина намагалася подавити усіляку спробу дієвого опoру своєму свавіллю. Опришків вистежували, переслідували, зрадою заманювали в засідки та пастки, проклинали з церковних амвонів, забороняли надавати їм медичну допомогу. Нагорода, що призначалася за голову визначних повстанців, подекуди перебільшувала казкові "клади Довбуша". Захоплених селян піддавали жахливим тортурам, їх привселюдно страчували, засуджували на десятиріччя тюреми та каторжних робіт. Намагаючись дискредитувати повстанський рух, урядова пропаганда змальовувала опришків звичайними душогубами. Це була підступна брехня - опришкі не терпіли "кримінальних" злочинців, самі нападали на розбійничі загони, і з часом геть витіснили їх із теренів своїх дій. Звуть нас пани злодіями, кажуть, що грабуєм, Скільки вони людей вбили - ніхто не рахує`м Крівавий кат Прикарпаття, австрійський намісник Грлічка, вважав, що за розмахом опришківський рух перевершує діяльність італійських революціонерів-карбонаріїв П`ємонту. Цісарський уряд вочевидь довіряв такій високій характеристиці, бо не шкодував зусиль і коштів для придушення опришківства - нескінченної карпатської герільї. Але попри все спротив продовжувався і набирав ще гострішого характеру. До опришківського руху залучались нові покоління бійців. Він спирався на потужну підтримку селянського населення, мав широку конспіративну систему зв`язку, добре підготовлені схрони та зимівлі. Крім сталих за складом лісових загонів існувало чимало "оселишніх" опришків. Зазвичай вони виставляли себе сумлінними кріпаками, а вночі бралися за приховану зброю та йшли мститися за зутиски і приниження. Відбувши кару, чи після втечі з ув`язнення, досвідчені опришки ізнов поверталися до своїх загонів - для нової помсти. Ой тепер я у в`язниці, та краю не виджу, Втішилися вороженьки, що в арешті сиджу. Ви гадали, вороженьки, що там буду гнити? Верну ся додомоньку й назад буду бити. Ой чи буде кримінал, чи буде неволя, Ой ще буду я вас бити, дійся божа воля. Ой цімборо, цімборику, берім собі бучки, Не дамося, цімборику, жандарам у ручки. Ой цімборо, цімборику, ходь жандарів бити, Та підемо у темницю мало відпочити. Ой били ня, катували, на муки давали, Та ще так ня не навчили, як самі гадали. Хоч ня бийте, жандарики, хоч відпочивайте, Опришком-сми довік буду, хоч ня порубайте Успіху селянської боротьби сприяли специфічні умови регіону. Прикарпаття, відстала аграрна провінція у складі панської Польщі, а згодом - імперії Габсбургів, не мала розвинутої системи гірських шляхів, що суттєво ускладнювало боротьбу проти невеликих мобільних опришківських загонів. Головний осередок опришківського руху - Бескиди та гірське пасмо Чорногора, був майже недоступний для дій великих військових з`єднань, а до того ж, був розташований на пограниччі трьох феодальних держав: Речі Посполитої, Молдови та Австро-Угорщини (згодом - на австрійсько-російському "імперському" кордоні). Маневруючи, опришківські загони переходили через кордон, щоб незабаром повернутися й завдати нових нищівних ударів по панам та жандармам. Аби покласти край цій тактиці, габсбургська влада та російське чиновництво спільними зусиллями організовували каральні акції на території обох імперій. В свою чергу, опришки ще за часів Гайдамаччини мали тісні стосунки з селянським рухом Подніпров`я, а вже у XIX сторіччі, після розгрому повстанського загону Устима Кармалюка рештки його відійшли за австро-угорський кордон, де продовжили свої дії у складі карпатських селянських угруповань. А хто каже, що опришки, а хто - гайдамаки, Крізь за волю битись встали хлопи-небораки Опришки боролися й проти національного гноблення, але в першу чергу - проти соціального утиску. Їх ворогами були польскі пани, угорські барони, румунські бояри, німецькі орендарі, російські поміщики та власні, однокрівні багатії з селянського середовища. За своїм інтернаціональним складом опришківство справді нагадувало Січ: крім українських селян - гуцулів, бойків, лемків та "долиняків", - серед його членів перебували молдовські та волоські румуни, угорці, словаки, цигани, євреї, поляки - усі, хто виявляв щире бажання пристати до збройної боротьби проти панства. Величезна популярність опришків була непідвладною часу. Ще за життя вони становилися легендарними, напівказковими героями свого народу. Їх боротьба оспівували численні усні перекази, що передавалися з покоління в покоління, народжуючи лави нових бійців. Візьму кріса та до лісу, як дідо та неньо, Вже зроблю я, щоб співали пісні і за мене Історична доля опришків є трагічною. Сліпі у своїй справедливій боротьбі, вони були приречені на кінцеву поразку - хоча останні загони селян-повстанців продовжували діяти до початку ХХ сторіччя, і з честю передали естафету класових змагань рухові галицького робітництва. Проте справа та пам`ять опришків не вмерли - історично вони дивним чином перемогли своїх могутніх історичних ворогів, залишаючись жити у чудових піснях свого по сей час пригнобленого народу. "Робітничий Клас" *"Опришки" - ймовірно від старорумунського "opressor" - "порушник". Пояснення диалектизмів: Маюрні - панські маєтки. Легіні, легіники - молоді хлопці, опришки. Цімбора - товариш. Головники - вбийці. Дуки - князі, пани. Бартка - гуцульська сокира. Кріс - рушниця.	Карпатська герілья Масовий народний рух "Злізай, приїхав!" Останній опришок?
	Андрій Манчук