Главная Звук Музыка гетто Классика Критика Ответы Текст Проза Стих Классика Критика Эссе Арт Мураль Стиль Отражение Кино Грани	Червоні зорі рідного слова Цензурований Еллан Василь Еллан-Блакитний. Лютий 1917 року. Чернигів. Есей «Україні»... „Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть – а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок... А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині. Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною. О, як люблю я його! Як його ненавиджу! Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” – що це за іскра у порох душі! Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє. Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучини. Церкви старовинні – в повітря! Вишневі садки під сокиру! Прорвати Карпати тунелем! Динамітом – пороги Дніпрові! – Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних – у шлюзах. О Степу! О Луже Великий! Ти будеш – лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне. Криворіжжя! Донеччина! – Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, й вона – розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко й списами своїх димарів погрожують небу. *** Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами, хто виступає ходою звитяжців з обличчями чорними (сонце і дим), і з блакиттю в душі, і червоним прапором у руках? О Україно моя, – це гордість, надія твоя – Пролетарі, твої діти! Я бачу вогонь у очах їх – вогонь той – як доля, як фатум. Я чую удари їх серця – так гупає молот могутній на крицю ковадла – непереможно, невпинно, невтримно... – Чи чуєш, моя Україно? – То доля кується твоя на ковадлі – твоя Будучина кується. Вже бачу її – і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе в Будучині!” *** “Хрестоматія невідомої української літератури ХХ сторіччя”, видана у 1994 році, в Рівному. Стаття про Еллана: “Видатний митець слова був палким борцем за відродження історичних традицій, повернення до національного культурничого спадку… Еллан-Блакитний мріяв про нове мистецтво нової України … Саме це зумовило його конфлікт із большевізмом, що наклав на молоду українську культуру важку лапу репресій...”. Звісно, в цій книжці нема жодної з палких революційних поезій комуніста Еллана. Лише три невеликі куплетики, та й ті, чомусь, “у скороченні”, – ймовірно, вилучені місця грішили зайвою революційністю. Що ж до інших творів з доробку Еллана-Блакитного, вони нібито й справді невідомі упорядникам “Хрестоматії невідомої української літератури”. Або ж, все простіше: ці упорядники прагнуть сховати революційні за змістом і формою твори митця, зробити їх невідомими для сучасного читача та майбутніх поколінь українців. Василь Блакитний любив свою Україну. По справжньому – так, як це й не снилося сучасним „патріотам”. Саме з цієї, „надмірної” (за віршами Франка) любові, точилась ненависть до України минулого, – до кривавого гноблення трудового люду, з якого складалась її історія. Ба, навіть її славетні сторінки, – такі, як Коліїївщина, про яку згадує-нагадує Еллан – це лише спалахи ребелій проти хижого панства. Поет-революціонер розумів – Україна Майбутнього, “Будучина” постане через знищення свого минулого, через вбивство його суспільних та духовних потвор. Зробити це перетворення під силу лише “Пролетарям, дітям Вкраїни”, – і тому митець, щиро вітав червону революцію, усіляко підтримував її переможну ходу по Україні. Блакитний цілком свідомо обрав служіння диктатурі пролетаріату. Він бачив у цьому єдиний шлях розвитку української пролетарської культури. А тому палко боровсь за соціалістичну Будучину – аж до кривавої криги Кронштадського заколоту, у ліквідації якого брав участь як один з делегатів Х з’їзду РКП(б) від більшовистської України. "Слово "комуна" — як постріл, Слово "комуна" — як спів". Все було зовсім не так, як зараз брешуть нам “культурничі упорядники”. Фарисеї, що намагаються запхнути творчість комуніста Еллана-Блакитного в прокрустові лещата своєї “культури”. Цілком зрозуміло: ця справжня, жива, історично-правдива творчість не вписується у хрестоматії реанімованих буржуа. Вона принципово несумісна із політичною кон‘юнктурою панівного класу, що спрямовує негдну діяльність “літературознавців”: пропаганду націоналізму та соціальну брехню. А отже, кращі зразки вітчизнянного літературного спадку замовчують та нахабно каструють – свідома політика істеблішменту культури, що зручно вмостився у чиновницьких кріслах. Ганебна практика, яка щільно пов‘язана з динамікою скорочення бібліотек та шкіл на фоні масового будівництва культових споруд. А також, з перманетною кризою сучасного нам мистецтва. Адже мистецтво – не іграшка буржуа. Воно чекає на нових творців, що зроблять його справжнім – революційним. Творчістю ціх людей буде боротьба за визволення робітників та селян України. Їх традицією залишатиметься революційний спадок Шевченка, Франка, Коцюбинського, Українки, Довженка, Еллана-Блакитного та інших революціонерів, справжніх класиків вітчизняної й світової культури. Комуніст Василь Еллан-Блакитний насправді бачив соціалістичне майбутнє України – ще тоді, у невизначеності 17-го року. Дніпро у шлюзах, величні рукотворні моря в обіймах засіяного пшеницею степу (згадаймо “Поему про море” О. Довженка), тунелі, пробиті крізь товщу Карпатських гір, могутню індустрію Дніпровщини та Донбассу. Він бачив Пролетаря, – як людину-творця, справжнього господаря своєї країни, вільної від пансько-поповської нечисті. Між цім Майбуттям та Минулим лежав довгий, шлях боротьби. Шлях, який доведеться здолати і нам. "Робітничий клас" 2001 р. Червоні зорі Ударом зрушив комунар Бетонно-світові підпори. І над розвіяністю хмар Червоні зорі... Зорі! Промерзло згадує Париж Про дні кривавого терору,– І гільйотини гострий ніж В тумані близько... Скоро... Скоро... О нестерпимо гострий зір, О меч мадонни комунара! Конає в корчах всесвіт – вир В чеканні блискавки-удара. Гуркоче грім: весняний день, День перший юно-сонця травня. З долин, з узлісь – бурун пісень,– Розливно кров збудилась давня. Криваві квіти – прапори, Червоно-бунтівливе море, А угорі – Червоні зорі. Зорі! 1919 р. В розгулі В розгулі п’яної стихії Під хруст і зойки димарів Тремтить золотоверхий Київ З кривавим ворогом у грі. А над руїнами – як змії, Як бризки ранньої зорі, – Він знову наш. Червоний Київ, В огнях, як низках прапорів. І до далекої Варшави, З вогнями Києва в очах, Поривно йдуть залізні лави, Панам несуть червоний жах. 1920 р. Буржуй На вулицях Щулиться, Жметься до мурів, Чекає: Петлюри, Зулусів, Антанти, Сатани... А в усі Похоронним мотивом бринить: Вже не пан ти. Минулись щасливі часи – Втіх, насолоди, привілля... А тепер – не з’їси Від безділля. В сяйві весняних червоних пісень, Наче хмара, Ходить, блукає, як тінь... Згинь, Проклята примаро! Грає-палає трудовий сонячний день. 1919 р. Кронштадт Стомлені боєм Озирнулись навколо, подивились назад. Коли написали: революцію підважено підоймою Кронштадт. Гуркіт Берліна, Гамбурга Приглушила близька канонада. На вулицях Петрограда Маршу й тривоги гама... Форти вперезалися вибухів шнуром, Хлюпотить на льоду під ногами... На штурм! На штурм! Смерть ворогам! 1921 р.
	А. Лиховод