Главная Звук Музыка гетто Классика Критика Ответы Текст Проза Стих Классика Критика Эссе Арт Мураль Стиль Отражение Кино Грани	Романтика і революція Ювілей Юрія Яновського В ці дні минає сто років з дня народження одного з найвідоміших українських радянських письменників – Юрія Яновського. Юрій Яновський – фігура для української радянської літератури водночас і особлива, і типова. Особливий він не тільки своїм беззаперечним талантом, а й тим, що через всю його творчість червоною ниткою проходить тема революції. Останнє, правда – не зовсім особливість. Власне, Яновський – письменник своєї епохи, точніше свого покоління – покоління, яке не робило революцію, але сформувалося повністю під її впливом. Сучасні українські СМІ, звичайно, не зможуть замовчати ювілею Яновського, але писати й говорити вони будуть про інше. Про те, що довгий час не видавався роман “Чотири шаблі”, що розгромній критиці був підданий роман “Жива вода”, що письменника буцімто заставляли писати покаянні листи. Звичайно, це буде не вся правда про письменника, але це все-таки буде правда. Тому ми й зупинимося на цих фактах. “Чотири шаблі” – роман письменника, який вийшов у 1930 році і зразу був підданий нищівній критиці з боку дуже багатьох українських літераторів. Критикували твір в основному за надмірну романтизацію партизанської стихії в громадянській війні, звинувачували автора в націоналізмі, в заграванні з релігією, в поетизації буржуазного індивідуалізму. Власне, сучасному читачеві важко зрозуміти суть цих претензій. Час не той. Точно так же, як важко зрозуміти читачеві, що, незважаючи на всі претензії, уже в 1931 році твір був перевиданий ще раз. Потім наступила дуже довга перерва. Наступне перевидання “Чотирьох шабель” відбулося аж в 1983 році. Найцікавіше те, що критика Яновському пішла на користь. “Вершники” – цей істинний шедевр української радянської літератури – це не що інше, як ті ж “Чотири шаблі”, тільки позбавлені недоліків, вказаних критиками. Зараз не місце і не час детально аналізувати критичні зауваження на адресу “Чотирьох шабель”, оцінювати їх справедливість чи несправедливість. Досить сказати, що коли він знову вийшов друком в 1990 році, то, не дивлячись на дуже почесний на той час статус “забороненого”, не викликав абсолютно ніякого інтересу у публіки. Та це й не дивно. Оскільки ця книжка виявилась просто скучною. Вона не йде ні в яке порівняння з “Вершниками”, які можна читати й перечитувати все життя, і кожен раз буде цікаво. Подібна історія з критикою повторювалась в житті Юрія Яновського не раз. В 1947 році був підданий нищівній критиці його роман “Жива вода”. От як описує ситуацію сам Юрій Яновський у своєму щоденнику: “Київ. 21.ІХ.1947. Неділя. Був пленум СРПУ (Спілки радянських письменників України – В.П) від 16-20 вересня. Виступило біля 50 чол. Щодня засідали в залі клубу – Ворошилова 3, другий поверх. Поховали “Живу воду” метрів на 10 під землю. Це після того, як її ж півроку хвалили, видали в журналі “Дніпро”, передавали цілком по радіо від 12.VII до 22 VIII. 19.ІХ були цілим пленумом в ЦК з 9 год. вечора до 3-ї ранку. Виступали і там. Л.М. Каганович виступав 2 год. – від 1 год. ночі до 3-ї. Півгодини говорив і про «Живу воду»». Далі йде переказ того, що саме говорив Каганович (він тоді був першим секретарем ЦК КП(б)У) про роман і заперечення Яновського на деякі пункти критики, яких (заперечень), до речі, виявилося не так уже й багато. Критичний аналіз роману сам по собі досить цікавий, але не в суті критики річ. Неймовірною сьогодні здається сама та увага, з якою ставилося керівництво країни до письменницької праці. А звідси і вимогливість до них. Письменники в той час і справді були інженерами людських душ. Тому їм створювали умови, про які не може мріяти письменник не при соціалізмі. Але з нього й питали як з інженера, який відповідає за найважливішу ділянку спільної роботи. Хіба можна уявити сьогодні щось подібне? Каганович дві з половиною години говорив на пленумі про “Живу воду”. Що саме говорив – це справа десята. Спочатку треба спитати себе, чи зміг би Кучма щось говорити дві з половиною години підряд без папірчика і без матюків? Чи можна собі уявити Кучму, який на протязі півгодини дає детальний критичний аналіз якогось художнього твору? Та й чи можна уявити Кучму за читанням художньої книжки. Але було б неправильним думати, що критика з уст першого секретаря могла пройти для письменника безслідно, тим більше, що різко критично до роману поставилися більшість тодішніх провідних діячів української літератури, в тому числі і М.Бажан, П.Усенко, Л.Первомайський і багато інших. Звичайно, були й оргвисновки. Роман “Жива вода” так і не вийшов тоді окремою книжкою (він був виданий аж в 1956 році з врахування письменником багатьох критичних зауважень під назвою “Мир”), був зупинений випуск однотомника творів письменника, залишився на складах вже віддрукований двохтомник. У передмові до книги “Чотири шаблі” 1990 року відомий критик Кость Волинський пише ще й про такий “злочин режиму”, як відмова Літфонду видати Яновському грошову позичку, що заставило останнього навіть віднести в букініст деякі книжки з домашньої бібліотеки. Тоді в 1990 році це здавалося критику верхом знущання влади над письменником. У сьогоднішніх письменників всі ці репресії не можуть викликати нічого, крім сміху, оскільки вони давно й не мріють про те, щоб хтось видавав їх одно- чи двотомники, не кажучи вже про якісь там позички. Багато з них вже давно повідносили на барахолку свої речі, а не тільки книжки в "Букініст". Власне, і ця історія з переслідуванням Яновського закінчилась досить таки несподівано (радянську історію взагалі вкласти в будь-які схеми значно важче, ніж хотілось би її критикам і очернителям). Вже в наступному, 1948 році письменнику за цикл оповідань “Киевские рассказы” була присуджена Сталінська премія. Це дуже характерні оповідання. Більшість із цих оповідань навіть сьогодні не можна читати без хвилювання – настільки просто і майстерно вони зроблені. В той же час збірка ніби спеціально написана для Сталінської премії. Оповідання “Через фронт” можна сміливо вважати “паровозом”, який був призначений виключно для того, щоб витягнути весь цикл на Сталінську премію. В ньому йдеться про те, як маленький хлопчик, який втратив батьків, йдучи від села до села, збирав листи жителів окупованих територій до Сталіна. Хлопчик доніс листи до наших військ, але помер від ран, одержаних при переході фронту. З одного боку, ситуація абсолютно надумана і віддає неприкритим підлабузництвом. Але, водночас, в цьому оповіданні дуже глибока правда. Скільки таких хлопчиків, які самовіддано вірили в те, що Сталін приведе таки народ до перемоги, було тоді в Радянському Союзі – не перелічити. А про те, чи писав Яновський свої “сталінські” оповідання щиро, чи кривив душею, сьогодні вже сказати дуже важко. Дуже вже ненадійна річ – романтика. Скажімо, Олесь Гончар почав з романтичних “Прапороносців”, в яких, звичайно ж, згадав Сталіна. Не думаю, що він був при цьому нещирим. В той час навіть ті, хто відбував покарання за кримінальні злочини ставилися до Сталіна з повагою і нерідко виколювали його зображення на грудях. Романтика, вона завжди романтика, що злодійська, що письменницька, вона сліпа в любові і жорстока в ненависті. От викреслював Гончар згадки про Сталіна в більш пізніх виданнях своїх творів мабуть уже зовсім не з романтичних міркувань. До речі, закінчив цей “романтик”, Герой Соціалістичної праці і т.д.. і т.п. досить банально. Він всяко підтримав горбачовську перебудову і, будучи депутатом Верховної Ради СРСР, встиг відзначитися як вельми радикальний “демократ”. Дуже жаль, що рано помер. Все таки, було б цікаво побачити, що б він робив зараз? Невже, як і інші штатні “співці партії” типу Драча і Павличка, прислуговував би Кучмі. Чи, може, як нині теж покійний всесоюзний “революційний романтик” Булат Окуджава, захлинався б ненавистю до Радянської влади? А як в свій час він натхненно співав: Я все равно паду на той, На той единственной гражданской. И комиссары в пыльных шлемах Склонятся молча надо мной. Але одна річ, письменник, який пише про революцію, і зовсім інша річ, – той, хто робить революцію, а потім пише про свою роботу. Можливо, цей поділ був малопомітний, але насправді в першу чергу всі радянські письменники ділилися саме на тих, хто робив революційну, комуністичну роботу (в тому числі і пером), і на тих, хто революцію описував збоку. Довгий час останніх дуже точно називали попутниками. Потім називати перестали. Всіх скопом стали вважати комуністами. Тільки за те, що вони не виступали проти Радянської влади. Але ж попутники не перестали бути попутниками тільки через те, що їх перестали так називати. Революційні романтики, – а їх як в українській, так і в російській радянській літературі було дуже багато, – це чи не найяскравіший тип письменника-попутника. Юрій Яновський, як раніше любили писати, всім серцем сприйняв революцію. Його сміливо можна назвати співцем революції, оскільки «Вершники», які є, без сумніву, найкращим твором письменника, являють собою не що інше, як пісню про революцію – пісню, водночас надзвичайно майстерну, і глибоко народну. Але, в той же час, Юрій Яновський – тільки співець революції, а не власне революціонер. Яновський – “попутник”, і в цьому суть його творчості, причина всіх її достоїнств і недоліків. Він захоплюється революцією, оскільки дивиться на неї трохи збоку, а тому має змогу охопити всю її велич. Він її романтизує, оскільки збоку не так відчутний страшний тягар буденної, сірої щоденної революційної роботи. Дем’ян Бєдний, Д.Фурманов, О.Фадєєв, М.Островський. Як мало в їх творах романтики! Вони – не поети революції. Вони її літературні чорнороби. Вони не просто описують революцію збоку. Вони по краплі вичавлюють на папір свій власний революційний досвід і досвід свого покоління. Цей поділ тонко відчувають і вороги. Одним із перших перейменувань в Києві було перейменування з ініціативи письменників-націоналістів проспекту та станції метро Корнійчука. Тому що Корнійчук був комуністом і завжди відстоював свої погляди в письменницькому середовищі. Гончар був не просто членом партії, а й членом ЦК, в свій час він славив Сталіна, аж гай шумів, але його іменем демократи вулицю назвали (викресливши принагідно з її назви ім’я Чкалова). Бо комуністом Гончар ніколи не був. Був попутником, і, можливо, щирим, але комуністом не був. Та що там Гончар! Візьмімо Горького! Написав неймовірно точну картину передреволюційної епохи, а про революцію і радянські часи йому не вдалося створити ні одного хоча б трохи значущого твору. Писати слабкі твори він, як великий художник, не міг, а написати сильний не міг тому, що він не був комуністом, а тільки попутником, великим романтиком революції. Він не знайшов в собі мужності, щоб власноруч творити революцію, тому й сховався від неї в далекому Сорренто, але знайшов достатньо сил, щоб не зрадити революцію і пройти з нею поряд до кінця. Звичайно, Яновський – не Горький. І нам сьогодні невідомо, по яку сторону барикад опинився б цей письменник, доживи він до 1991 року. Але це й не дуже важливо. Письменники можуть змінювати свої погляди, можуть зраджувати ідеали своєї юності, торгувати своєю совістю і славою. Але істинно великі твори не належать їх авторам. Вони належать часу, який їх створив. Минуло майже півстоліття з того часу, як пішов з життя Юрій Яновський, але його “Вершники” летять через десятиліття, і можна не сумніватися, що вони приведуть в революцію ще не одне покоління молодих романтиків.
	В.Піхорович