Главная Звук Музыка гетто Классика Критика Ответы Текст Проза Стих Классика Критика Эссе Арт Мураль Стиль Отражение Кино Грани	Герой духу і духовне мародерство Попи проти Тараса 190-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка справлялося пишно. Тиждень до дати і тиждень після неї засоби масової інформації передавали твори Шевченка, славили його, як могли, політики всіх напрямків і рангів пхалися один поперед одного, щоб прорекламувати себе на фоні великого Кобзаря. Не бракувало й коментарів. Дух цих коментарів був один і той же. Їх автори всяко старалися довести, що Шевченко тільки про те й мріяв, щоб Україна стала саме такою, як вона зараз є. Тільки одні з них впевнені, що, будь Шевченко живий, то він голосував би за Кучму, а інші – що тільки за Ющенка і більше ні за кого. Не останнє місце в сучасних домислах про Шевченка займає тема "Шевченко й релігія". Ті, хто вчора писав про Шевченка як про атеїста, нині доводять, що Шевченко – людина вкрай релігійна. Для того, щоб це довести, ці "науковці" не зупиняються ні перед якими фальсифікаціями. Візьмемо, наприклад, підручник "Українська література" для 5-го класу, затверджений Міністерством освіти, виданий видавництвом "Освіта" в 1997 році, третє видання, автори Н. Й. Волошин, О. М. Бандура. Беремо вірш "Мені тринадцятий минало", який всі радянські школярі вивчали напам'ять, не минаючи, як казав поет "ані титли, ніже тії коми". В цьому ж підручнику чомусь раптом цей вірш має приписку "скорочено". Шукаємо, що ж саме не сподобалось "національно свідомій" цензурі в кобзаревому вірші, що вона вважає шкідливим для дитячих голів. Читаємо останню строфу: Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би орючи на ниві Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв! Так от саме останні два рядочки автори вважають зайвими. В підручнику їх нема. Ні до чого діткам знати, що Шевченко прокляв бога. А заразом за допомогою цього викреслювання автори перетворили вірш із гнівної викривальної сатири на якусь незрозумілу ідилію. Отаке "скорочення". Звичайно, уявляти Шевченка таким атеїстом, яким був зав. ідеологічним відділом ЦК КПУ Л. М. Кравчук, чи секретар парткому "Южмашу" Кучма, не варто. Хоча би тому, що цим пройдисвітам завжди було плювати як на бога, так і на атеїзм. Аби лишатися при владі, а, відповідно, при грошах, вони готові не те, що хрест цілувати, а навіть смердючого цапа під хвіст. Та тут мова навіть не про моральні якості, мова про те, що в часи Шевченка ще не могло бути легкого ставлення до бога та до церкви. Релігія тоді була пануючою формою свідомості. А це означало, що кожна проста людина, хотіла вона цього чи не хотіла, перебувала під її впливом. І треба було змогти піднятися не тільки над суспільством, але й над собою не тільки для того щоб відкинути бога й церкву, а щоб хоча засумніватися в релігії. Шевченко – один з тих великих людей, хто зумів піднятися над своїм часом. Він богоборець в найвищому розумінні цього слова. Ця боротьба продовжувалась все життя. Церкві в цій боротьбі взагалі місця не було – ніякій, ні православній, ні католицькій, ні польській, ні російській, ні українській. Чи знайдете ви хоч де-небудь таку вбивчу сатиру на церкву? "Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить, Людською кровію шинкує І рай у найми оддає!" Це про католиків. Майже тими ж словами поет таврує і православну церкву: … У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас, Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом непросвіщенні. У нас учіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! Власне, взаємини між православ'ям та Шевченком найкраще відображає той факт, що київське духовенство відмовилося відправити панахиду над тілом Шевченка, коли його провозили через Київ з Петербурга до Канева, а в 1914 році керівництво церкви вжило всіх можливих засобів, що б не допустити спорудження в Києві пам'ятника Кобзареві. "Це було б проповіддю атеїзму", – писалося тоді в одній церковній брошурі. Власне Шевченко в бога не вірив. І цьому є досить свідчень як в його поезії та листах, так і в спогадах сучасників про поета. Але треба розрізняти Шевченка – культурну, освічену людину середини дев'ятнадцятого століття – і Шевченка-поета. Шевченко-поет – не просто один з освічених людей свого часу, скептицизм в питання віри серед яких в той час вже набував поширення. Він – виразник душі свого знедоленого народу, забитого, задуреного віковою темнотою, неписьменністю, попами, злиднями. Шевченко-поет не просто відкидає бога. Він гнівно картає бога панського, захланного, кривавого, який допускає те, що твориться на землі, який "радиться з панами, Як править миром". В той же час Шевченко творить нову віру в нового, мужицького, козацького, гайдамацького бога, бога-месника, бога-визволителя. Освячення гайдамацьких ножів – ось центральний ритуал цієї нової релігії. Засланці-революціонери – святі цієї релігії (дивись вірш "Юродивий). Засудженого за політику каторжника Шевченко в поемі "Сон" називає "царем всесвітнім", тобто порівнює з Ісусом Христом. Захоплення поета викликають богоборець Прометей, спалений інквізицією єретик Ян Гус. Заклик до бунту, до знищення всяких "кайданів" – ось головна молитва цієї релігії. Сьогодні ті, проти кого все життя боровся Шевченко – пани-шкуродери та "патріоти"-лицеміри вкупі з попами-христопродавцями – намагаються перетворити образ поета-бунтівника, поета-просвітителя, поета-революціонера на нешкідливу казенну ікону, за допомогою якої можна було б і далі тримати в покорі задурений народ. Не дозволити глумитися зі світлої пам'яті великого Шевченка, нести людям правду про нього і його справжні погляди – обов'язок не тільки комуністів, а кожної чесної людини.
	В. Піхорович