Найближчий до більшовиків письменник

Про Михайла Коцюбинського
В ці дні минає 140 років з дня народження Михайла Коцюбинського. Саме його назвав В. І Ленін, добре знайомий з ним по зустрічах у М Горького в 1910 році на Капрі, найближчим до більшовиків письменником.

Шлях Коцюбинського до більшовиків був цілком природним. В "Обзоре важнейших дознаний" за 1885 р. знаходимо: "За сином чиновника Михайлом Михайловичем Коцюбинським ще в 1883 р. був установлений таємний нагляд, тому що він постійно обертався в середовищі неблагонадійних осіб". В 1886 р. у будинку Коцюбинського був проведений обшук. Він не дав поліції бажаних результатів, розпочату проти М. Коцюбинського справу прийшлося припинити, але, не дивлячись на це, з 11 березня 1886 р. за ним знову встановлено таємний нагляд. Сестра письменника Ольга Михайлівна теж брала активну участь в роботі революційних організацій, вела активну агітаційну роботу серед робітників. Дружиною письменника стає Віра Устимівна Дейша, яка, за даними поліції займалася революційною діяльністю, починаючи ще 1888 р., будучи студенткою Бестужевських курсів. Ще до заміжжя вона встигла відсидіти півроку за революційну діяльність в чернігівській тюрмі та варшавській цитаделі. В 1992 р. на В. У. Коцюбинську (Дейшу) поліція заводить справу за звинуваченням в участі в революційному гуртку в Чернігові, та розповсюджені нелегальної літератури. В такій атмосфері формувався Коцюбинський як письменник.

Власне, всі хоч трохи значні українські письменники кінця ХІХ-початку ХХ ст. були в певній мірі революціонерами. Бо сам факт писання "мужицькою мовою" був викликом царському уряду, який цю мову не визнавав, переслідував і забороняв. Мало того, більшість крупних діячів української культури того часу були не тільки революціонерами, а й соціалістами за переконаннями. Але далеко не всі з них зуміли зберегти революційність та відданість ідеям соціалізму, не збитися на манівці націоналізму, не зламатися в роки реакції, яка наступила після революції 1905-1907 років.

М. Коцюбинский – один з тих, хто блискуче довів, що українська література і українська культура – це не слюняве хуторянство і інфантильна шароварщина, що вона здатна зайняти належне місце серед літератур народів, які на той час знаходились на передньому краї боротьби за соціальний прогрес. Твори М. Коцюбинського водночас і глибоко народні і, не дивлячись на це, вони не несуть в собі ані найменшої тіні національної обмеженості. Власне, може якраз в тому, що М. Коцюбинський з самого початку поставив собі на меті описати для українського читача тяжке життя трударів різних націй і народів – молдаван ("Пе коптьор", "Відьма", "Для загального добра"), кримських татар ("На камені", "В путах шайтана", "Під мінаретами"), євреїв ("Він іде"), італійців ("На острові") – може в цьому і криється секрет того, що йому вдалося чи найглибше серед тогочасних українських письменників проникнути в душу українського селянина і робітника. Не з чужих слів знаючи життя простих людей різних народів, М. Коцюбинський бачив, що пригнічене соціальне становище, спільна для бідняків різних народів необхідність тяжко працювати заради куска хліба, зумовлена злиднями та безправ'ям забитість, темнота і, в той же час, спільне прагнення звільнитися від гніту і покращити своє життя мають куди більше значення, ніж національні та мовні відмінності. Мабуть саме це розуміння дійсних, а не вигаданих недовченими інтелігентами, передумов формування людських характерів та доль дозволило М. Коцюбинському взятися за написання "Fata morgana" – твору, якому важко знайти рівноцінній аналог в світовій літературі. В цій повісті письменник поставив перед собою завдання навіть важче, ніж стояло перед Горьким, коли той писав роман "Мати" – перший крупний твір російської літератури про революцію. М. Коцюбинский взявся описати революцію не очима революціонера, а очима простих селян, як революція виростає з нестерпних умов їх життя, як вона перевертає це життя і перевертає самих людей, як вона перетворює їх із покірної, запамороченої марними надіями і сподіванками слухняної робочої худоби в справжніх людей – господарів своєї долі. Навіть поразка повстання, жорстока і підла розправа підбурюваних куркулями селян з його вождями і активними учасниками не трактується письменником виключно песимістично. Залишається в живих один з вожаків, улюбленець сільської молоді, досвідчений революціонер, робітник Марко Гуща, сповнена рішучості продовжувати боротьбу закохана в нього проста сільська дівчина Гафійка, яка під впливом свого товариша почала читати революційну літературу, допомогала Маркові розповсюджувати листівки, згуртовувати сільських дівчат та парубків. М. Коцюбинський велику надію покладав на селянську і робітничу молодь, яка почала тягнутися до книжок, до революційних листівок. Він вважав, що саме молодь повинна зіграти серйозну роль в майбутній революції.

В 1910 р., при написанні повісті, М. Коцюбинський не сумнівається в тому, що революція не закінчилась, що вона ще попереду, точно так, як не сумнівався в 1905 році, зразу після того, як відбулися описані в ній події. Ось рядки з листа М. Коцюбинського Іванові Франку від 29 листопада 1905 року:

"В повітрі пахне революцією, а значить, і порохом. Ми всі зневірились у щирість та совісність крутійського уряду, який по маніфесті 17-го одхиляється дедалі направо.

У нас сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо. Короткозорому оптимізмові немає місця. Ніяка спокійна творча робота зараз неможлива. Ми живемо, як на вулкані, або краще – ми самі той вулкан, жерло якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим спинити вибух".


Варто зауважити, що "Fata morgana" писалась "з натури", на основі подій, які реально відбувалися в с. Вихвостові Чернігівської губернії. Власне, погроми панських маєтків, захоплення поміщицьких земель відбувалися в роки першої російської революції по всій Росії. Селяни сприйняли революцію 1905-1907 рр. як сигнал до рішучих дій задля звільнення від багатовікового поміщицького гніту, від приниженого становища, від тяжких злиднів.

По-іншому зустріла революцію ліберальна інтелігенція. Її вожді дуже любили після смачного й ситного обіду поговорити про свободу та про рівність, але коли дійшло до діла, то виявилося, що їх слова нічого не варті. Оповідання "Коні не винні", "Сміх", майстерно демонструють, яка реальна соціальна прірва лежить між народом і ліберальною інтелігенцією, котра, виступаючи проти політичної несправедливості, в той же час хоче залишити недоторканою несправедливість економічну – систему приватної власності на землю та засоби виробництва. Така позиція не тільки приводить лібералів до союзу з самодержавством, але й дозволяє реакційним силам підбурювати народ проти дійсно революційної інтелігенції. В оповіданні в "В дорозі" Коцюбинський надзвичайно майстерно показує, що місце справжнього інтелігента – тільки в рядах революціонерів, а от ті колишні революціонери, які відійшли від революційної боротьби, викликають у автора тільки презирство і огиду. Захоплення мужністю і стійкістю рядових борців революції звучить у оповіданнях "Невідомий", "Подарунок на іменини", "Рersona grata". Михайло Коцюбинський безжалісно викривав ліберальну балаканину "друзів народу", котрі присипляли народ обіцянками реформ, і послідовно відстоював право народу на революцію. Саме про це повість "Fata morgana".

Гидко дивитися, як коментують цей твір в деяких сучасних підручниках. Образи стають протилежними тим, як змальовував їх письменник. Революційних селян представляють як хуліганів, їх вождів – як провокаторів, а кривавих глитаїв, типу Підпари, виставляють як зразки для наслідування. Раніше ці ж самі люди писали одне, зараз – протилежне. Але в діяльності коментаторів є певна послідовність. Кон'юнктура змінюється, а коментатори залишаються. І тоді, і тепер вони "підганяли" письменника під свій власний спосіб мислення. Власне, про спосіб мислення говорити в даному випадку не варто, оскільки люди цієї породи ніколи й не пробували мислити. Якби пробували, у них рука не піднялася б фальсифікувати думку письменника, вони розуміли б її ціну, розуміли, що не те, що фальсифікована думка, а навіть ледь-ледь не так зрозуміла, перестає жити, перетворюється в свою протилежність, в банальність, в підлість.. Для них же думка не має ціни. Для них важить тільки "мнение" начальства та забобони юрби.

Їм ніколи не піднятися до рівня Коцюбинського, який вмів не тільки виступати проти влади. Тоді це було модно, і в "революціонерах" нерідко ходили такі пройдисвіти, що ще треба пошукати подібних (чого вартий хоча б соціал-демократ Петлюра). Коцюбинский умів залишатися мислячою людиною і в самому опозиційному русі, не задовольнятися тріскучими фразами, а додумувати питання до кінця. Будучи активним діячем "Просвіти", він, в той же час, нітрохи не перебільшував значення національного питання, що пізніше привело багатьох його товаришів по культурно-просвітницькій роботі в ряди прислужників кайзера й Антанти, запеклих ворогів українського народу.

Дуже цікаво порівняти в цьому плані шляхи двох класиків української літератури: Коцюбинського і Франка. Франко вступає на шлях революції стрімко і яскраво. Вже юнаком він знайомиться з роботами Маркса і Енгельса і стає пропагандистом їх вчення. Здійснює переклад двадцять четвертої глави з "Капіталу", конспективний переклад "Анти-Дюрінга", пише ряд блискучих статей, в яких популярно викладає головні ідеї марксизму: "Що таке соціалізм", "Робітники і трудівники", "Чого ми вимагаємо?", "Що нас об'єднує, а що розділює?", "На кого працюємо?". Уже в цей час Франко проповідує ідею робітничої солідарності для "довгої та кривавої боротьби з панівним ладом". Його вірші тої пори, серед яких, "Товаришам із тюрми", "Вічний революціонер", є тільки найбільш відомими, але далеко не єдиними, безперечно, є зразками революційної поезії. Франко не тільки пише про соціалізм, він бере активну участь в діяльності робітничих організацій Галичини. Судовий процес 1878 року проти соціалістів, де серед звинувачуваних був і І. Франко, стає першим процесом проти соціалістів в Австро-Угорщині. Іван Франко першим в світовій художній літературі звертається до теми організованої боротьби робітничого класу. Мається на увазі його повість "Борислав сміється" (1882 р.). Тільки на десять років пізніше в Європі з'явиться твір з подібним сюжетом – "Жерміналь" Еміля Золя, роман про боротьбу французьких шахтарів.

Але прослідкуємо еволюцію поглядів Івана Франка. З часом він з революціонера-марксиста стає спочатку радикалом, а згодом обмежується більше національними питаннями. Річ навіть не в тім, що Франко перестає бути революціонером, чи, ще гірше, що він стає націоналістом, на що люблять натякати сьогоднішні офіційні джерела. Ні, Франко налаштований дуже радикально майже до кінця своїх днів. І з попередниками націоналістів не хоче мати справи. От що він пише, скажімо, про творчість М. Грушевського, коли йому запропонували допомогти в видані німецькою мовою "Історії України-Русі": "Не знаю також, чи так дуже потрібно на різних язиках товкти й перемелювати фальшиві історичні концепції професора Михайла Грушевського, яких слабість та нетривкість уже відчуває тепер кождий історик". Річ в тім що з часом Франко національно обмежує свою революційність, а національно обмежена революційність – це вже шлях до контрреволюції. Ні, Франко не став і не міг стати на сторону контрреволюції, але факт залишається фактом, що революційний період в творчості Франка припадає саме на першу половину його творчого життя, а далі він все більше віддаляється від марксизму і боротьби робітничого класу і все більше переймається питаннями національного розвитку.

У Коцюбинського з марксизмом все вийшло навпаки: від народництва і національного питання – до революційного соціалізму. Не з революційних брошур він завчає істини марксизму, а приходить до них як чесний до кінця перед собою і людьми виразник дум та інтересів народу. Його українські пролетарі Андрій Волик та Марко Гуща – це не схематичні образи, а живі історії перетворення селян в робітників. Він бачив те, чого ще не було, але мусило статися.

Цікаво і в житті. Діти Коцюбинського стали більшовиками, а син Франка з благословення батька пішов "здобувати волю України" в австрійську армію (українські січові стрільці). Юрко Коцюбинський ще в 1913 році вступив в РСДРП(б), учасник штурму Зимового палацу, в 1918 році був заступником народного секретаря у військових справах Української Радянської республіки і командуючим радянськими військами, які в січні визволили Київ від сил контрреволюційної Центральної Ради. В складі радянських військ був і полк Червоного козацтва, створений і очолюваний В. Примаковим – прийомним сином М. Коцюбинського. З перших днів воювала в складі цієї частини і дочка письменника Оксана, яка разом з іншими товаришами займалася випуском козацької газети "К оружию". Вона загинула в 1920 році.

Все це не до того, щоб підняти Коцюбинського за рахунок того, щоб трохи применшити постать Франка. Обмеженість генія – це його трагедія, але трагедія генія завжди вища за будь-який тріумф посередності. Досягнення генія залишаються надбанням народу назавжди і подальша інволюція творця виявляється його особистою трагедією, в той час як всі тріумфи посередності, як правило, обертаються трагедією для суспільства. Про це пишеться не для минулого, а для сучасного. Якщо національна обмеженість і відхід від марксизму приводили до трагічних помилок навіть таких гігантів як Франко, то на що можуть розраховувати сучасні діячі куди меншого масштабу?

З іншого боку, нас не може не надихати приклад Михайла Коцюбинського. З точки зору літературного таланту Коцюбинський – величина куди скромніша, як Франко, але чесність, послідовність, повсякчасне прагнення поєднати письменницьку працю з боротьбою трудящих за визволення від соціального гніту, дозволили йому зайняти в українській літературі почесне місце в одному ряду з великим Каменярем. Мусимо ж і ми, за прикладом великого письменника, всіма силами старатися якомога тісніше "наблизитися до більшовиків".
  В. Піхорович